Чимало разів підіймав мене в небо літак.
Чимало разів і віталися ми, і прощались...
Я знаю ці слізні, ці гіркі прощання на смак.
І знову розлука, мов ніч чорноока, підкралась...
Не хочеться знову пускати солону сльозу.
Не хочу з зажуреним серцем тебе покидати,
Бо вірю, що я повернусь у квітневу грозу!..
Вже скоро. А може в осінню... Чи будеш чекати?..
Чи будеш чекати свою мандрівницю - дочку,
Не вірячи людям, які звинуватять у зраді?..
Чи винна я в тім, що судились мені на віку,
Мов річечці, два береги?.. Це не вигадки, - правда.
Але, як і він - український великий Кобзар,
Я хочу, щоб тіло в собі ти моє поховала...
У долі моїй ти - мов світлий незламний ліхтар,
З яким Небеса мою душу навік повінчали.
Чимало разів підіймав мене в небо літак,
Та я назавжди не прощалась з тобою, кохана!
Я знаю ці слізні, ці гіркі прощання на смак.
Прощання з тобою - це болісні-болісні рани...
без слов!!! 
