Серед будинків і машин,
Серед дощу й дерев вершин,
Серед людей, посеред дня -
Ось промайнула тінь твоя.
Її побачив лиш на мить…
А серце тенькнуло – щемить,
Що не здогнав і не спинив
Й в долоні міцно не схопив.
Не обігрів, не приласкав,
Словечка навіть не сказав…
“Не зміг? Чи може не схотів?” -
Лист під ногами шурхотів.
“Ні, не впізнав. Це не вона?” –
Стікали крапельки зі скла.
“Забув її? Невже забув?” –
Здивовано так вітер гув.
А небо супилося грізно:
“Невже тепер і ви нарізно:
Вона сама і ти один,
Ховаєшся поміж вітрин?»
Лише потрісканий асфальт
Як книга, що зійшла зі шпальт,
Відкрив цю істину просту -
«Ти хочеш бачити, есту.
І параноя ні при чому.
То лиш осіння жовта втома!».
А серце все одно щемить,
Що не зумів тебе спинить…
-----
есту (казах) - чути, слухати
