Там, під небом південним пекучим,
Йшло по миртів алеї їх двоє,
Їм розлука була неминуча –
Слів надії не мали з собою.
Те останнє навіки прощання
Затягнулось... Встав місяць тремтливий;
Повторяв їх печальне зітхання
Шум каскадів журливих.
Покидав зайшлий хлопець дівчину,
Що берізкою серце обвила,
І лишав він цю сонця країну,
Мчав на смерть, де розпука гонила.
Та чіпаючи серця тятиви,
Чув, що серце з грудей вилітає
І що молодість ясна, щаслива,
Їм в обіймах вмирає.
Бідна дівчина знати не може
Силу ту, що й кохання здолає,
Що крик смутний, смертельний, ворожий,
Їй з обіймів його вириває.
То ж і скаржиться наче дитина:
«О, недобрий, ти сум мені чиниш!
Бо слова твої ранять неспинно –
Не кажи, що покинеш!
Що дорожче на світі ти маєш
Від любові? Вона ж незборима.
Йди...» Їй голос тремтіння зриває,
Й поглядає сумними очима:
«Глянь як серцю у грудях нелегко,
Як стемніло в очах під сльозою...
Якщо маєш десь гинуть далеко,
То умри тут зі мною!
Буде добре! Всі сльози безсилі,
Всі страждання і жалощі згинуть,
Бо ми разом спочинем в могилі
І не зможеш мене ти покинуть;
Будем разом з тобою без краю,
І пробачить нам Бог милостивий!..
Я крім тебе нікого не маю,
Ти ж відходиш, зрадливий!?
Разом жити і вмерти незмога?
Йди щасливий! А я, нещаслива,
Тобі щастя благатиму в Бога
Перед образом світлої Діви.
А тепер поможи мені в муках,
Бо терплю я великі страждання,
Коли думаю, що у розлуках
Ти забудеш кохання.
Ти любив так цей запах жасмину, –
Я відтоді на серці тримаю...»
Знявши хустку тоненьку з мусліну,
Дала гілку: «Візьми, я благаю,
А ту другу на серці залишу;
Мовить буде про тебе, єдиний!
Як на прийдеш, коли я покличу –
Сльози зросять жасмини...»
І оперта на плечі широкі,
Ледь жива, квіти тихо цілує;
І стоять вони вдвох одинокі,
І уст двоє ті квіти милують.
Аж нарешті з обіймів став вільний:
«Прощавай, мого серця тривога!
Якщо мене закляття не звільнить,
То зустрінемось в Бога!
Я не можу більш бути з тобою,
Хоч навіки я твій, о, дівчино!
Бо мене дух вже кличе до бою,
Йти за тими, хто має загинуть.
Чую крики зі смерті загону,
Чую мати вигукує: Сину!
То ж сховаю, сховаю до скону
Ту гіллячку жасмину...»
Adam Asnyk
Gałązka jaśminu
Tam, pod niebem południa palącem,
Szło ich dwoje po mirtów alei,
Słów namiętnych rzucając tysiącem;
Lecz nie było tam słowa nadziei.
Pożegnanie ostatnie na wieki...
To trwa długo... I wstał księżyc blady,
A westchnienia powtarzał daleki
Szum płaczącej kaskady.
Obcy młodzian opuszczał dziewczynę,
Co jak powój w jego serce wrosła,
I porzucał słoneczną krainę,
Lecąc na śmierć, gdzie rozpacz go niosła.
Więc targając serdeczne ogniwa,
Czuł, że serce z swej piersi wydziera
I że młodość ta jasna, szczęśliwa,
W jej uścisku umiera.
Biedne dziewczę zrozumieć nie zdoła,
Że jest wyższa nad miłość potęga,
Że głos smutny, głos grobów anioła,
W jej objęciach go jeszcze dosięga -
Więc się skarży jak dziecię pieszczone:
- "O niedobry, jak mnie możesz smucić!
Twoje słowa mnie ranią szalone,
Nie mów, że chcesz mnie rzucić!
Cóż mieć możesz na ziemi droższego
Nad mą miłość?... Gdy ta cię nie wstrzyma
Idź..." Tu głosu zabrakło drżącego,
I spojrzała smutnymi oczyma:
- "Patrz, me serce omdlewa mi w łonie,
Łez mi braknie i w oczach mi ciemno...
Masz tam ginąć gdzie w dalekiej stronie,
To umrzyj razem ze mną!
Tak, o dobrze! Nie będę po tobie
Więcej płakać ni gorzko się smucić,
Ale razem w jednym spoczniem grobie,
I nie będziesz już mnie mógł porzucić;
Wieczność całą prześnimy tak błogo,
I przebaczy nam Bóg miłosierny!...
Ja prócz ciebie nie mam tu nikogo,
A ty idziesz, niewierny!?
Nie chcesz umrzeć i nie chcesz żyć razem?.
Idź szczęśliwy! Twa kochanka biedna
Przed cudownej Madonny obrazem
Szczęście tobie u Boga wyjedna.
Teraz jeszcze mej prośbie serdecznej
Uczyń zadość, bo cierpię ogromnie,
Gdy pomyślę, że w rozłące wiecznej
Możesz zapomnieć o mnie.
Tyś tak lubił wonny kwiat jaśminu,
Ja go odtąd na mym sercu noszę..."
I odpięła chusteczkę z muślinu,
Mówiąc dalej: "Weź gałązkę, proszę,
A ta druga na sercu zostanie;
Mówić będzie o tobie, jedyny!
Gdy nie przyjdziesz na moje wołanie -
Łzą się zroszą jaśminy..."
I oparta na jego ramieniu,
Wpółzemdlona, kwiaty do ust ciśnie;
I tak stoją oboje w płomieniu,
I ust dwoje na kwiatach zawiśnie -
Aż nareszcie wydarł się z objęcia
I rzekł do niej: - "O żegnaj mi droga!
Gdy mię twoje nie zbawią zaklęcia -
Spotkamy się u Boga!
Ja nie mogę pozostać przy tobie,
Choć twój jestem na wieki, dziewczyno!
Bo mnie duchy wzywają w żałobie,
Bym szedł z tymi, co mamie dziś giną.
Słyszę okrzyk z krwawego zagonu,
Słyszę matkę wołającą: Synu!
Lecz zachowam, zachowam do zgonu
Tę gałązkę jaśminu..."
ID:
517933
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 17.08.2014 22:43:29
© дата внесення змiн: 13.09.2014 22:18:03
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|