Летять униз папери, він певно збожеволів
Дзеркало в крові, що ж він сам накоїв?
Вона стояла перед ним, сама не розуміла
Як в звичайному хлопчині звіра пробудила
Він взяв папір і ручку, знову почав писати
В голові були думки, він не міг їх розібрати
Чому кохання вмерло, чому вона зникає
Хоч марево пропало, але він іще кохає
Що це за дівчина, чому турбує його серце
У руках у неї – золоте люстерце
Ніжно дивиться на нього, простягає свою руку
Не чутно ані писку, ані серця стуку
Ось уже десяту ніч не може він заснути
Хочеться її до себе ніжно пригорнути
Але вона лиш марево, видіння на хвилину
Тільки в ній вбачає він другу половину
Голова болить, натхнення пропадає
Це кохання – вічне, воно просто не вмирає