Я вже звикла писати вірші, коли сумно,
Замість того, щоб розповідати бездумно
Тим, кого це лиш на показ хвилює...
І, я думаю, так більш розумно...
Я вже звикла завжди усім посміхатись,
У надуману маску щодня убиратись...
А навіщо давати причину радіти
Людям, що хочуть близькими здаватись?
Стало звичним для мене постійно мовчати...
Ну для чого про щастя на світ весь кричати?
Я вже істину цю давно зрозуміла:
Чим нам краще, тим менше повинно це знати...
Вже не боляче навіть, коли не взаємно...
У печалі ми віримо справді даремно,
Бо ми створюємо їх самі, ненароком,
А від цього душі аж ніяк не приємно...
Я вже звикла тоді, коли є що сказати,
Брати білий листок і сідати писати...
Хоч вірші ні порад не дадуть, ні підкажуть,
Зате вони точно не вміють нікому брехати...
