Я пам’ятаю розстань серед поля –
там з гордим повновладдям чорна Тьма
з усіх країв злих світу жартома
на учту кличе вихори сваволі.
Ось з півдня суне незчисленна рать,
а друга з півночі в ревінні канонади,
і серед чорних грізних хмар громади
злорадні жаху посмішки горять.
Я пам’ятаю крик – слабкий, в зажурі,
безсильний там, де тріумфує гнів,
там подорожній смерті чорний зів,
ридаючи, вже бачить серед бурі.
І може буть (згадаю я не раз!),
що буря то була моєї муки,
нависла стоголова і сторука
над світом в той один безумний час.
Я пам’ятаю як пройшло горіння,
немов пожежі згаслої зоря,
і пам’ятаю що від вівтаря
мого не залишилося й каміння.
_____________________
Тепер пройшли надії-мертвяки –
врятований – в пустинях сніговійних
і міць моя, і весняні вінки,
мені вже сняться в ночах безнадійних.
Димчо Дебелянов
Кръстопът
Аз помня кръстопът в поля безбрежни,
там с гордо пълновластие Нощта
от всички зли покраища в света
на пир извика вихрите метежни.
От юг потръгна неброима рат,
от север друга с тътен се зададе
и пламнаха сред облачни грамади
усмивките на ужаса злорад.
Аз помня вик, ту сдавен, ту издигнат
безсилно сред тържествения рев,
там пътник на смъртта пред черний зев
ридаеше, от бурята настигнат.
И може би (през рани спомням аз!)
то беше бурята на мойта мъка,
нависнала стоглава и сторъка
над моя свят в един безумен час.
Аз помня как утихна нейний пламък,
като заря на угасен пожар,
и помня, че от моя скъп олтар
не бе остало камък върху камък.
_____________________
Сега понел надежи-мъртвеци,
спасен, аз бродя из пустини снежни
и свойта мощ и пролетни венци
сънувам в полунощи безнадеждни.