Битва закінчилась вчора ще. Ми йшли додому зморені, несли своїх поранених й молились за тих, хто не з нами. Гучно кляли історію, плакали не ховаючись. Сили немає, годі вже ховатися за панами.
Битва з синонімом вічності, це не роки й не місяці, бо не одне життя людське за волю від гніту злягло. Страшно і якось раптово так, долі кривавий жорстокий знак сотню Вкраїнських безстрашних героїв забрав. І було - не було.
Ми їх чекали тижнями, ми не хотіли прощатися, кожен шукав хоча б зустрічі десь на межі барикад. Але вони не приходили і нам ставало лячно так - може вони ніколи вже не повернуться назад?
Юні, дорослі, немічні, ті, що життя й не жили ще, ті полягли під кулями - монстри не вибирали. Тільки вони на довго тут, в нашій сумній історії, будуть стояти гордо так, ніби й не помирали.
Помаранчева дівчинка
