А знаєш, твоя чашка тріснула, наче мильна бульбашка, від дотику пальців...
Я занадто часто торкалась її, пила з неї каву, густу міцну каву, чорну, як твої очі, що бачила, вдивляючись у денце.
Мені так не хотілось з нею розлучатись. Вона довго тримала тепло ранкової кави, вечірнього чаю, довгих очікувань зустрічі...
Існує прикмета, не можна пити із розбитого посуду, його зазвичай викидають разом з недопитою кавою, непрочитаною смс, від тебе...
Але ні... Вона так і далі стоїть на темній верхній поличці, збираючи пил мов спогади, мов осад колишніх почуттів...
А знаєш твоя чашка тріснула...
Перетворилась на непотрібну річ, яка займає зайве місце на полиці, перетворилась на спогад, який беріг в собі тепло весняних ранків, дотик твоїх вуст...
Беріг...
Сьогодні мені дорогу перебіг чорний кіт, посигналило чорне авто, пригостили цукеркою в чорній обгортці...
Знаєш, я все-таки вірю в прикмети...
Сміття зазвичай теж виношу в чорних пакетах...
