|
Хотів дочекатися до перших суниць і виставити твір... Але зараз він найактуальніший.
1
Пісня рідного краю
Побіля школи стриж стрімкий сурмує –
І звуки пісні обганя стрижів політ,
Я тут в кропиву впутався густую,
Пожалив ноги, але все як слід…
Усе як слід: життя таке ж кусюче
Та ніжне, мов червнева кропива –
Воно стрижем шугає понад кручі,
Де губляться у пісні всі слова…
Я рву кропиву – щем душі і тіла:
Аж цілий лантух треба на три дні.
Матусі рвати зілля вже несила,
А в шлях далекий їхати мені…
Лише стрижі сумують наді мною,
Лише кропива жалю додає ,
Ще піт чомусь змішався зі сльозою –
Тут все до болю рідне і моє!
2
Солодка згадка
На Шаховім шпилі, на Шаховім шпилі
Ромашки вихитують ніжні та білі,
Дерева схиляють шапчини козачі
Та вивільга там то сміється то плаче.
Тож там на шпилі, що побіля Гнилиці,
Рубіновим дивом розсипав суниці
Господь наш у сонячну днину –
І кожен в поклоні схиля свої спини
І славить Творця за цю мить чудотворну,
Рубіни збирає до жмені проворно –
Смачненькі сунички, духмяні та милі
На Шаховім шпилі, на Шаховім шпилі…
3
Вокзали, перегони
Затерплі ноги і тверде сидіння,
І черепахою повзе чекання час,
Мов з ніг росте якесь цупке коріння
І приживля до станції всіх нас.
Нудні розмови – більше так, знічев’я:
Про те та се, про болі та жалі,
Про те, що ми, мов трави та дерев’я,
Вростаємося в місті чи селі,
Лиш раз в житті спішим кудись далеко,
Де хтось живе, так рідний, дорогий…
Де море й хвилі, гори та смереки –
Туди везем життя ґатунок свій.
На станціях в чеканнях терпнуть ноги:
Душі коріння хоче прирости,
Щоб жить, любить, щоб болі та тривоги…
А потяг зве в нові чужі світи.
А поїзд розрива пусті надії –
Сурмить, мов стриж, і мне пухнату ніч,
Мабуть тому, в чеканні ноги мліють,
Мабуть тому, ми чуєм краю клич.
4
Каховське море
Хвиля камінь мірно гладить,
Лізе насипом високим –
Чайки їй літати радять
І шугають на всі боки
Понад насипом та морем,
Понад морем та камінням,
До хмарин злітають вгору,
Несучи краплини сині.
Потяг насипом гуркоче,
Хилита вагони в русі,
Наче хвиль торкнутись хоче
У життя одвічнім крузі…
Десь у морі дзвони дзвонять,
Сто доріг сховали води,
Там вози тягнули коні,
Колосився хліб народу…
А над морем чайки линуть,
Біля ж моря потяг лише
Все збирає з хвиль краплини
Та історії колише.
5
Сімферополь
Потяг тріпнувся востаннє,
Відсвистів стрижем летючим –
В Сімферополі в вітанні
Засіялим злотні кручі.
На вокзалі триязико
Гучномовець провіщає
Всім про здравницю велику
Та скарби одвічні краю.
Із вагонів нерухомих
Валом валять пасажири –
На вокзалі, немов гноми,
З-під землі ростуть пронири.
Мов ведмеді на лосося,
Мов піраньї на кровину,
Навперейми лізуть, просять
Та благають без упину:
«На маршрутку?.. Вам до Саки?..
В Миколаївку?.. До Ялти?..
Відвезу і швидко, й м’яко!»
І аж міняться від ґвалту:
«На таксі! Візьму поцінно!
Та не йдіть же Ви далеко!..»
Та й охмурюють невпинно,
Щоб ковтнути, мов лелеки
Жабеня дурна й безхвосте,
Чи карасика сільського…
І в три дорога, так просто,
За таксі здеруть з любого.
От і все – вітаймо ж місто,
Цупко взявшись за валізи,
Де візник – піранья чисто –
Вам у очі сліпнем лізе.
6
Побратим
Маршрутка розрізує марево степу,
Колише повітря червневого Криму,
Рілля на полях мов з червоного крепу,
Отари пасуть серед трав караїми.
А села назустріч біжать до дороги
І сонячним пензлем торкають машину –
Я вперше в Криму повен щастя й тривоги:
До сина крізь степ та всі далечі лину.
Дубки, Новозбур’ївку, Водне минули,
Пожарське, Кольчугіно, навіть, Роздолля ¬–
І вже Миколаївка новоприбулих
Припрошує в гості до хліба та солі.
А нас побратим у селі зустрічає:
Не бачились вже добру дюжину літ –
І радості більшої серцю немає,
Як друга обняти, сказавши: «Привіт!»
7
Зустріч з морем
Море до обрію пагорбом котить,
Десь небом стає бірюзова гора,
І чайки спадають на хвилі, мов ноти –
Всі ноти в симфонію море збира.
В симфонію звуків, в симфонію світла,
Симфонію кольорів диво-води…
А хвиля до ніг пригорнулась привітно:
«Ти тисячу років збирався сюди!
Ти тисячу верст добирався до мене
Величність припливу побачити зблизька.
Тебе проводжало там листя зелене –
Затока тепер зустріча Каламитська».
То чується вивільги пісенька-туга,
То звуки стрижа чути в пісні чаїній –
Так море торкається нового друга,
Навіки закохує в перші хвилини.
В рухливу блакитную купіль пурнаю,
В бездонную синь, в перевернуте небо –
Ці води та дихання Кримського краю
Настояні сонцем і манять до себе.
Ця хвиля мене у симфонії вічній
Гойдаючи, пестить і ніжно колише,
Ще світлую радість дає безграничну
Та шепче-нашіптує теплого вірша.
8
Сапун-Гора
«До сина, до сина, до сина!» –
Дзвенить севастопольська траса,
Близь моря рокоче машина
Наввиперд сонцю та часу.
«У місто, у місто, у місто», –
У бухті хлюпочуться води,
За катером сліду намисто –
І повно в салоні народу.
«У сина сьогодні присяга!» –
Тріпочеться жилка на скроні,
Сміюся про щось для відваги,
І мчаться маршрутки, мов коні.
Малахів Курган. О десятій –
На небі ж нема ні хмарини,
Шикуються в лаву солдати –
Відшукуєм в кожному сина.
Між ними стоїть, загорілий:
Чи схуднув, чи більше змужнів…
Дай Боже, солдатові сили
І вправності сотню років.
Сапун же Гора про минуле
Видзвонює святість земну,
Щоб гості повік не забули
Страшну Вітчизняну війну.
Ідемо схвильовані з сином
І їдем в задумі з Кургану:
Він клявся на вірність країні –
Сльозу утирав я неждану
9
Ахтіар
Катерок витанцьовує біля причалу:
Бухтою пройдеться зараз він трішки –
Капітан швартові відбирає недбало
Та поправля, немов конику віжки.
А ми – берендеї сільські, слобожанські
Про Севастополь не знаєм нічого –
На палубі катера всілися хвацько,
Мов Посейдони на трон перемоги.
У нас обгорілі обличчя та плечі,
Ще й бриз до кісток добирається нам –
І жіночка з рубки в динамік лепече
Про пам’ять затопленим всім кораблям,
Про Графськую пристань, про крейсер «Очаків»,
Нахімова площу, Приморський бульвар,
Про кожної бухточки пам’ятні знаки
Та першу фортецю і порт Ахтіар…
А вічність торкається хвильками катера,
А місто всміхається в сонця розмаї,
Тривожить паром таємниці фарватеру,
І бухточка кожна осанну співає.
10
Зоряне мливо
І знов – перегони, вагони, перони,
Задуха червнева та протягів сила,
Прощально моргають вокзалів неони,
А ніч розкидає над потягом крила.
На рейках вихитує Всесвіт ритмічно,
За горами-степом вколисує море –
І сонце лягає у синь безграничну,
Яку обіймав я, співаючи, вчора.
Яку обіймав та казав: «Повернуся!..
Торкнуся руки бірюзового дива!...»
І тихне «вернуся» у потяга русі –
І ллється до вікон лиш зоряне мливо.
Лиш зоряне мливо спада на подушку,
Лиш спогад солодкий дрімота мережить,
«Вернуся!» - шепочеться Всесвіт на вушко,
А потяг висвистує в ніч, як належить.
І музика моря, і ластівок співи –
І катер на Шаховий шпиль випливає,
Де сину збираю суницю пахливу
Як щирий привіт від батьківського краю.
2012 рік
ID:
487924
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 24.03.2014 21:34:15
© дата внесення змiн: 04.04.2014 22:51:47
автор: Grigory
Вкажіть причину вашої скарги
|
