Нам не можна за руки – ще чого,І пірнати в небес безмежності,
Нам так важко лишатись яскравими серед холоду сірих стін.
І вже скоро зима закінчиться, де ти дотик необережності,
Божевілля на грані ніжності, весь мій сум і адреналін.
Нам не можна зникати безвісти, обертатись у сяйво місяця,
Обніматися, відчуваючи в своїм серці п’янку весну.
І,здається, що всесвіт меншає й наші погляди не зустрінуться,
й серед визнаних меж цікавого я, здається, за мить засну.
Нам нізащо не можна мокнути і з віршів розпалити полум’я.
Не буває багато відданих, як багато пізанських веж.
Не буває таких, як ти, мабуть, і такого німого полудня…
Нам не можна з усім погодитись й сперечатись не можна теж.
Нам не можна switch off на логіку , і наш дах не повинен з’їхати,
Та всі весни малюють фарбами тільки сонце, траву і нас…
Нам не можна лишатись вдвох чомусь, а,здається, не можна дихати..
Я, як ніч, догораю свічкою, й це мій перший останній раз.
