Небо хмарами, як павутинням
Зашморгнула морозяна ніч,
Сяйво місяця тьмяним промінням
Чорній темряві кидає клич.
Скло калюж віддзеркалює світло
Й повертає у нетрі небес.
Довгі тіні дерев непомітно
На дорогу лягли хрест-навхрест.
І у цьому півсонному світі -
Вже не осінь і ще не зима –
Важко душу свою відігріти,
Бо вона заблукала сама…
Під цим небом, між тінями вітів ,
Оминаючи кригу калюж,
Як мара в потойбічному світі,
Мов наляканий зміями вуж.
Де вона, та душа невгамовна,
Полонянка суворих ночей?
Її кличу, замерзлу, бездомну,
А вона не підводить очей…
Ані сил, ні жаги, ні горіння,
Міжсезоння – заклята пора…
Прибирає з небес павутиння
У дворі наша груша стара.
Прибирає, та в тіні не грає,
Просто лине до світла й тепла…
І морозяна ніч вже втікає,
Бо любов вище всякого зла.
Листопад, 2013 р.