Ступають хмурі дні ногами босими.
Туман застиглий огорнув мій сад.
Умилася земля сльозами-росами,
І задощив тужливо листопад.
Ой, листопаде, мій імлистий друже,
Пошли мені хоч крапельку тепла.
Від холоду моя душа нездужа,
Вона чекає неба і крила.
Навислі сиві хмари шлють їй сум,
І щастя витекло, як віск з свічі.
І серце плаче від невтішних дум,
Й від того, що ідуть
дощі,
дощі,
дощі...
Вікно, чи просто скло,
не принципово.
Погода львівська
і тому дощі-дощі.
Кімната восьмикуттям,
крапель змова
і їх відлуння
у поетки на душі.
Діагноз вірний
в потічка́х на шибці -
мрійливість, одинокість
і іще -
непевна тінь
на трафаретній стінці
то без, то знов
на білому коні.
Чому ж, чому ж,
такі вологі очі?
І звідки позліта́лися
жалі́?
Запе́рли юнь
у безутішні ночі
І серце відірва́ли
від землі.
Це березень -
вогки́й предвісник долі,
штурмує задзерка́лля,
стукоти́ть
в ледь стиглі пе́рса,
ри́ми, підвіко́ння.
Змива́ нату́жно
непосту́пну чорнобі́ль.
І хто ж це їй зарадить?
І коли?
Не Муза же її розрада?
Правда?
Пррравда, пррравда -
воро́ни мрії
дівчини розносять
завме́рлим липам,
і полям безликим,
провулкам диким
і антенам п"яним.
А ген-ген,
на миршавому узліссі
сьогодні сталось диво -
вродився пролісок
із сліз її весняних.
Ірина Хміль відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую ,що так тонко відчули і описали настрій самотньої жіночої душі