Туди ходжу щодня я, без упину,
І так щемить й тремтить моє нутро.
Я знаю, так говорять про людину,
А я це відчуваю до метро.
У нього я влітаю мов на крилах
І мимохіть закидую жетончик,
От вже тримаюсь міцно за перила,
Коли рушає голубий вагончик.
Легке дрижання, аромат мастила,
Пищання в колії швидких колес.
Йому б, як в пісні, я доріжку простелила,
Аби в тунелі він благополучно щез.
Аби лиш рівно через дві хвилини,
На станцію він мчав щосили й мочі,
Аби лиш нескінченні пасажири
Уздріли його жовті й теплі очі.
Уже як місяць я його не бачу,
Та у душі залишилось воно.
Для мене так багато значить
Швидке й могутнє київське метро.
