Мої теплі, мої теплі. Мої добрі люди. З очима щирими, як ранок. Як найранковіший світанок у вибіленій тихій хаті. Навколо якої мальви. Мальви кольору і дотику губ. Дотику губ до проясненого навкруг повітря-цвітіння.
Мальви кольору губ, мої теплі добрі люди, що зникли, як усе зникає, що пішли, як усе йде, що відбулись, як і мальви відцвітають щороку, і щоки їх ніби вечоріння в паскудному брудному місті – запалі, затовчені темінню, тиснені втомою; і плечі їх ніби спадаючі до канав цівки стічної води – опущені, заплямлені хворобами, заплямлені мороком; і плечі їх ніби два крила засохлі чайкині, скручені і стовчені якоюсь судомою, і чайка сама мертва в дірах їхніх грудей – по усіх тих дірах, велика і мертва чайка, велика і мертва.
Вони з зігнутими вчетверо шиями. Мої теплі люди з розірваними, як телефонні лінії під час війни, сухожиллями. Моєї війни. Виплеканої війни моєї, гримучої, голосної, захворілої. Як снопи, скошені теплі люди разом зі своїми рваними сухожиллями і щоками запалими аж до самого дна. Навіть глибше.
Мої теплі, мої теплі.
олено
