Краю мій рідний, краю мій милий,
дивний, узорний, від нив золотий,
хто заквітчав тебе в пишну калину,
в барви, хто ліс тут насіяв густий?
Пущі і ниви, луги й сіножаті,
бистрі річки, шир озер голубий –
наче скарби хтось розсипав багаті, –
скарб віковічний в узор чарівний.
Коли тобі золотом сонця розлитим
геть груди могутні обсипле кругом,
а небо огорне туманом-блакитом,
неначебто ангел прозорим крилом,
і вітер беріз коси довгі і ніжні,
розчеше, розсипле по білих комлях,
а груші-красуні стрясе білосніжні,
цвіт білий посіє в зелених полях,
а трави густі то нагне, то підніме,
задзвонить об листя мрійливих лісів,
акордами травня утне молодими,
під Німану бурний весняний мотив, –
і радістю, щастям душа замирає,
і хочеться серцем, руками обнять
свій край наймиліший, що в квітах буяє,
де барви, де Німану хвилі дзвенять.
Де пташка у небо високим польотом
ма́нить до сонця в ясній вишині,
де сходить, міцніє з селянського поту
зерно, що в колосся росте навесні.
Краю мій рідний, краю мій милий,
колиско дум ранніх, днів барвних буття,
краю, де мріють дідівські могили, –
ти серцю так милий, як миле життя.
Снитись ти будеш, з чужої країни
мани́ть в свої села, на хатній поріг,
до нив запашних, де цвіте конюшина,
дівочою піснею рідних доріг.
Чоло плуг життя, може, в зморшки змережить,
і голову іній покриє років –
у серці ж не зв’януть зелені ті межі,
журба не ослабне до рідних кутків.
Ларыса Геніюш
Краю мой
Краю мой родны, краю мой мілы,
цудны, узорны, ад ніў залаты,
хто цябе ўквеціў пушыстай калінай,
краскамі, лесам засеяў густым?
Пушчы, палеткі, лугі, сенажаці,
быстрыя рэкі, прасторы азёр –
нехта рассыпаў вялікім багацьцем
вечныя скарбы ў цудоўны узор.
Калі табе золатам сонца разьлітым
магутныя грудзі асыпле кругом,
а неба атуліць туманам-блакітам,
як быццам-бы анял празорым крылом,
і вецер бяроз тваіх косы даўгія
расчэша, рассыпле па белых камлёх,
а грушы-красуні страсе сьнегавыя,
цьвет белы пасее на зелень палёў,
а буйныя травы нагне, то падыме,
зазвоніць аб лісьці задуманых дрэў,
акордамі ўдарыць, як май, маладымі,
пад Нёмна вясною бурлівы напеў, –
дык радасьцю, шчасьцем душа замірае,
і хочацца сэрцам, рукамі абняць
свой край наймілейшы, аквечаны маем,
дзе краскі, дзе Нёмана хвалі зьвіняць.
Дзе птушка у неба высокім палётам
маніць да сонца ў блакіты з сабой,
узыходзіць, мацьнее зь сялянскага поту
зярнё, вырастае ў калосьсе вясной.
Краю мой родны, краю мой мілы,
калыска дум раньніх, вясёлкавых дзён,
краю дзядоўскіх курганных магілаў, –
ты сэрцу так мілы, як міла жыцьцё.
Сьніцца ты будзеш, ўсё клікаць з чужыны,
маніць ў свае сёлы, да хаты старой,
пахучым палеткам буйной канюшыны,
дзявочаю песьняй, спавітай тугой.
Чало плуг жыцьця, можа, ў барозны зрэжа,
мо’ голаву іней пакрые гадоў, –
у сэрцы ж ня зьвянуць зялёныя межы.
Туга не аслабне да родных кутоў.
ID:
441889
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 07.08.2013 05:09:22
© дата внесення змiн: 17.12.2019 23:00:54
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|