Перемовчати. І стати,
немов тихий вечір.
В себе впустити не літо –
осіннє панно.
Крила згорнути
без сумнівів і заперечень,
серце проткнувши,
аби німувало воно.
Випити біль,
наче студінь зими, до оскомин,
тінню змарнілою
вийти за місто тихцем.
Стати під небом
й чекати, допоки настромить
хтось мою душу
на пáлю із гострим кінцем.
Може, тоді аж
прокинуться сили небесні,
зміниться світ,
що мене задарма потоптав,
вщухне жура –
і ще раз я соборно воскресну
серед безумства
на тлі пурпурових заграв.
Вихлюпну чвари
між мною і тим, хто у мені,
дам, аби Правда
світилась в тумані, як німб.
Долю свою журавлину,
затиснуту в жмені,
випущу птахою
в голосі дня золотім.
Перемовчу… відболію…
відтужу… відплачу…
Переінакшусь рікою
у завтрашніх днях.
Тишком в молитвах
за все Україні віддячу
й славу її закарбую
в безсмертних піснях.
березень 2012
