У вихорі похмурого мерехтіння
Одиноко кружляв клаптик білої небесної сфери,
Дивуючи зиму досконалістю форм,
Граційністю викривлення кришталевих площин.
Він летів, ніби за покликом казкового віяння,
Вглиб суспільної одинокості,
до невітомої поверхні Терри,
Втомившись від Небесної книги,
повної безглуздості правил та норм
І намагаючись вирватися крізь одну з її щілин.
Його чомусь звали Сніжинкою,
наче був дитиною снігу, -
Ще одна безглуздість: Сніжинки, її незнайомі сусіди,
Були різні, пихаті своєю досконалістю.
Але хай буде замерзлою краплинкою -
Складовою водного кругообігу,
Може тоді пояснюватимуться теперішні біди
Цією природною впертістю.
Може їй пощастить стати сльозинкою
На розпеченному щастям обличчі дитини,
Щоб хоч часточку цього радісного тепла
Забрати з собою у невідомість...
