Під лівим передпліччям тебе є зовсім юна і тиха ти,
Яка береже твоїх дихань священний вівтар.
А зорі – то маленькі дірки, через них небо може дихати,
Коли раптом не вистачить кисню за плівкою хмар.
Тиша – твій знахабнілий по вінця абориген,
Який вперто старається вгризтись в довіру.
Що у тебе всередині знає лиш Бог і рентген,
Але ж скільки охочих залізти до тебе під шкіру!
Випадкові персони пишуть життєві сценарії,
За якими ти пахнеш боргами зів’ялих гербер.
А всередині – море... І навіть шматки ламінарії
Перев’язують ґрати ажурно-колючих ребер.
Ти туди не пускай ті, хронічно чужі, кораблі,
В яких кожне вітрило, аж до кісток – хворе.
А в клітинах людей – не спростований надмір землі,
Тому ти маєш повне право на власне море…
Круто написано! Взагалі стільки метафор класних, епітет ажурно-колючі чудовий! Стиль дивно-дивний, немов проза. З другого стовпчика склад зникає і там, ніби, пентаметр!
Юля Фінковська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ну, це ще не проезія, ритм все ж є, проте щодо дивно-дивності, то мені не дивно я вся така і вірші такими бувають
вкотре потішили своїм коментарем, дякую