На початку було пусто,
Тільки простір темний, грубий;
Та блиснули її очі
І рожеві свіжі губи.
Від поглядів, від румянцю
Заясніли світла зорі,
А коли сказала слово,
То земля з’явилась в морі.
Коли глянула на землю
Й усміхнулась – став летіти
Рій метеликів і птахів,
З-під землі ж піднялись квіти.
Не було ще чоловіка,
Тільки мертва глини брила;
Аж нарешті поцілунком
Чарівним мене створила.
І збудився до життя я
У чудеснім яснім краю,
Та мене, так як і інших,
Геть прогнали з того раю.
Adam Asnyk
Na początku
Na początku nic nie było,
Tylko przestrzeń ciemna, pusta;
Wtem jej czarne błysły oczy
I różowe, świeże usta.
Od jej spojrzeń, od rumieńca
Zajaśniała świateł zorza,
A gdy pierwsze rzekła słowo,
Ziemia wyszła z głębi morza.
Gdy przebiegła ziemię wzrokiem,
Śląc jej uśmiech, rój skrzydlaty
Wzleciał ptaków i motyli,
A spod ziemi wyszły kwiaty.
Lecz nie istniał jeszcze człowiek,
Tylko martwa gliny bryła;
Aż nareszcie swym płomiennym
Pocałunkiem - mnie stworzyła.
I zbudziłem się do życia
W cudowności jasnym kraju,
Lecz mnie również, tak jak innych,
Wypędzono z tego raju.