Спотворене весною обличчя вулиці, мружилося під колючими променями сонного зимово - весняного сонця. Стомленні тривалим перебуванням у летаргічному сні вікна хаотично кліпали очима, намагаючись усвідомити чи звикнути до думки про те, що зрештою вони отримали свободу власних душ. Анемічні перехожі заповнювали вулиці, стираючи підошвами своїх черевиків пісок, який донедавна встеляв обличчя доріг. Люди-привиди. Стомлені, виснажені холодом душ та власних квартир, нині вони тягнулися до світла, оманливого тепла та нових почуттів. Сірість, пил та страх перед тим, що буде далі, коли душа зважиться сколихнути приспані почуття, емоції, оголивши найтонші риси своїх очей. Все це лишалося фантомною перспективою найближчих тижнів та місяців, доки легені поволі готувалися до оновленого подиху власних клітин. Цегляні багатоповерхівки ховали за стінами меланхолійних персонажів, які досі вірили у всемогутність холоду, забуваючи про те, що душі прагнуть тепла, світла. Стіни дихали прохолодою своїх зіниць, що впивалися поглядами у спини мешканців, які зважилися покинути свій прихисток. Легкий шум ліфту, неквапливі кроки лишали відлуння у закутках поверхів. Коричневі двері. Банальні, буденні перешкоди між душами, що сповнювали закапелки багатоповерхівки. Дзвінок.
- Це Ви! Я не могла помилитися… Саме такою я Вас і уявляла, вкотре переконуючись, що моя уява досить інтуїтивно досконала. Чи можу отримати Ваше запрошення до оселі? Надто вже цікаво потрапити до Вашого світу, якщо не заперечуватимете. Перед поглядом тонкої постаті стояла незнайомка. Легкий шарф з сіро-синіми зіницями звивався довкола витонченої шиї, складаючи товариство невеличкому капелюшку, який мовчазно вмостився над повіками. Пальто…. Чоботи на підборах і тонкі зап’ястки витончених рук.
Тонка постать здивовано вдивлялася в обличчя незнайомки, яке чомусь притягувало ще дужче з кожною наступною секундою мовчання. Спантеличений погляд, здивування та цікавість кружляли у думках. “Хто вона?? Чому зараз стоїть перед моїми дверима?”,- питання квапливо навідували думки, викликаючи легке роздратування від власного незнання.
- Прошу, заходьте! Буде цікаво дізнатися, що ж Вас так зацікавило у мені, хіба що Ви помилилися дверима. Мабуть наше знайомство обіцяє надто цікаве завершення, чи не так?
- Можливо… Як гадаєте, чи можемо ми передбачити мінливий настрій буденності? Вона надто манірна пані, аби вгадати, що пануватиме у її думка наступної миті. У Вас затишно, проте чомусь сумно.. Ваше життя мені видається квадратованим. Три квадрати, на площині яких вибудовується історія життя окремої людини. Квадрат… У кожному кутку якого знаходяться полярні почуття, які не можуть зруйнувати стіни свого світу. Ось тут страх… Там біль…А поряд сподівання, чи не так?
- Хто Ви? Я навіть не знаю Вашого імені.. І чому так категорично висловлюєтеся про моє життя!? Ви відверто мене лякаєте… Тонка постать спостерігала за впевненими кроками незнайомки, яка проходила кімнатами, роздивлялася фотографії на стінах, доки її погляд не зупинився на полицях, заповнених книгами.
- Це Ваш світ? Поряд з ними Ви живете, дихаєте на повні груди і не боїтеся того, ким є насправді. Не ховаєте власних думок, вагань, прагнень!! Усі ці книги, вони живуть Вашими обіймами, поглядами та шелестом перегорнутих сторінок. Ваш світ… Свобода!! Квадратоване рутинне життя тут безсиле, воно не може зруйнувати сили цих велетнів!! Витончені пальці поволі гортали сторінки книги, яка лежала на підлозі, в очікуванні на власне прочитання. Погляд, прихований під крисами капелюшка блукав кімнатою, зачіпав обриси вікна, фотографій, іграшкових янголів, так ніби намагався знайти щось знайоме.
- Затишно…. Ви ховаєтеся у кутках власного квадрату, там панують тіні, сірість та страх…. Проте погляньте на свої руки….Там ще лишилися сліди від багаторічних кайданів, які впивалися гострими лезами у зап’ястки, однак Ви знайшли у собі сили, аби зламати їх, не боячись жити далі без них. Сміливий вчинок!! Можу тільки поаплодувати та скинути капелюха перед таким вольовим проявом стійкості.
Тонка постать мовчазно та спантеличено спостерігала за рухами дивної гості, проте не зважувалася завадити її монологу. Туман огортав думки, слова, що спадали з уст гості ніби втрачали свої барви, зникаючи у далині. “Що це коїться?? Хто вона?? Чому так нахабно-витончено вривається у моє життя, розтинаючи думки? Що вона робить?? Хто ….” Потік хаотичних, спантеличених думок, обірвався звуком дверей, які зачинилися. Тонка постать поквапилася до виходу, проте незнайомка зникла, лишивши по собі тонкий аромат фіалок. Отямившись, сіро-зелений погляд вхопив клаптик паперу, який визирав із уст замкнених дверей.
“Покиньте своє квадратоване життя! Дихайте! Мрійте! Закохуйтеся!! Вірте! І тоді Ви житимете ВЛАСНИМ ЖИТТЯМ, а не сірої більшості.
Навіки ваша, Душа.”
ID:
418536
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.04.2013 08:08:47
© дата внесення змiн: 18.04.2013 09:31:14
автор: філософ
Вкажіть причину вашої скарги
|
Однак, "летаргічному сні", здається... 
