…І коли твій бункер перенаселений спалахами імпульсів про залізобетонну надію на покращення власного сприймання самого себе, кличним відмінком, що докрикує кінця усіх чотирьох сторін світу, похапцем проковтуючи залишки твого голосу, залишеного десь між рядків недописаної новели… І коли в ньому перевищений рівень терпкої мовчанки, що оркестрами глухості проїдає стіни, огорнувши планету терновою неперервою мінливості часових проміжків, найпридатніших для чергового натхнення знову писати німі вірші… І коли ти почуваєшся в тому бункері затемненням власного сонця, рясним курликанням очікуваних птахів, що вертають з чужого вирію, бездиханним проваллям десь між скель гірського хребта, оповитого сипким киснем, що наскрізь проколює пори твого тіла, згустком металевого мосту, що повис над тою ж безоднею, вчепившись попередньо гаками у твої дві півкулі виноградною лозою, що проникає десь у не відвідані ще твоїм пізнанням кути середини тебе, твого наповнення, твоєї субстанції…
Залишай його. Бо перевтілення має два протилежні кінці слова, де склад закритий, що закінчується тобою, з тебе і розпочавшись, і відкритий – де обвуглення всього написаного таке велике, що перламутровий місяць, який намагався потрапити між ті стіни, лякається власного відображення на сторінках надрукованої весни.
У кожного своя проща і своє прощення. У кожного свій дзвін і дзвонар. І лише потреба у світлі у кожного одна і та ж.
