Метро. Заповнений вагон.
Перед очима - все життя.
Із-за кутка звучить жаргон,
Як в душу кинуте сміття.
Про що говорять всі ці люди?
Якою мовою вони?
Ніхто не знає, що то буде,
Та Україна гомонить.
Говорять вже про все, що тільки бачать,
Перемивають кожному начисто кісточки,
І ці слова чомусь багато значать,
Хоча не значили нічого в ті віки.
Метро. Заповнений перон.
Перед очима - знов життя.
І тільки повний той вагон
Летить, як вітер, в майбуття.
І люди вже у ньому замовчали,
Не чути ні жаргону, ані мови,
Раніше ми так голосно кричали,
А зараз що? Не чути ані слова.
Мовчать уже про все, що душу крає,
Бояться говорити хоч би щось,
Бо вже ніхто в вагоні тім не знає,
Що мові помирати довелось.
Метро. Безлюдяний перон.
Перед очима - повна тьма,
Бо сленг тепер і той жаргон
Панує в Україні над всіма.
