Наче вулик гуділа кав’ярня.
Їх було там далеко не двоє.
Поруч брязкав стаканами бармен,
Чулись звуки гітари й гобоя.
І ДіДюЛя вже грав монотонно
На потертім і змученім диску.
І розмови точились бетонно
Від буденності нудної тиску.
Він, вона. Їхній світ був у межах
Цього столика з чашками кави.
Вона мов незвойована вежа,
Він вдає, що холодний. Лукавлять.
А у душах, мов буря у склянці,
Що не вийде за межі – не пустять.
Вони зовсім іще не коханці –
Навіть подумки це не припустять.
Йшла розмова, здається, про книги.
Він дивився в усміхнені очі,
В поведінці вже танула крига,
Неприступність рвалася у клоччя.
Сонце стрімко сідало за обрій,
Силуети малюючи чітко.
Існували вони лише двоє,
Відчуваючи це досить хитко.
Він писав на серветці щось чуйне,
Вітер в шибку співав колискову.
Та знов людно, нав’язливо шумно,
І буденність вповзала в ромову.
Телефонні дзвінки розбивали
Це єднання світів наодинці.
Вони знову себе віддаляли,
Розрізаючи по половинці.
Раптом втрутилась офіціантка,
Стіл спустів, як пустіють планети.
Залишилися лиш філіжанки
На розірванім клоччі серветки.
22-24.02.2013
