Сивіють сливи осторонь від гаю.
Байдужі груші до ноктюрнів вітру.
Яблунь-химери, немов вийшли з раю,
покрили сивини білу макітру.
І не здригнеться вже важка рука,
Сховавши у палітрі рукавичку?
Вибілює сад, шпарує вітрюган
слідів кришталь під тонку черевичку.
І сонце вже не пава і не ґава.
З підливою бурульки замовляє.
На щедрий вечір циганить роззява,
не вимовив слівця, ні півслівця.
Сніжок лоскоче білі-білі скроні.
М’який мороз – і швець, і жнець, і мрець.
Кущ аґрусу завів на власнім троні
химерний Вавилон. І накінець
зимовий сад, як божий раб, не в’яже
бідовим лихом вибілену пиху.
Аристократ стареньких шат, не вже,
німий каліка не знайшов тут втіху?..
