Ми їхали одним автобусом та я вийшов,
На зупинку, де шум і галас, не тиша.
Задивився на номер ВО55ГК,
Недовго…секунду…мої очі закрила рука.
Вона пропонувала свою, чомусь рідну автівку,
Де грала мелодія до болю знайомої платівки.
А що не так, скажіть мені, Ви добрі люди?
Душа самознищується, постійно себе губить.
Ви зробите з мого кохання знову кістку,
Оближете, поговорите та не будете їсти.
Жертва публічності? Та ні, я ж просто ніхто!
Так само як ви…є душа, та тільки не решето.
Може вистачить, я хочу кохати вільно!
Живу в брудній Україні, не в Відні.
Якщо захочете війти, то буде вам війна!
На заздрісних жуків є у мене трійка.
Я сів за руль, прошу не підрізайте,
Маєте своє, ось і своє і знаєте!
Навіть якщо з цього молока зробиться кефір,
Відкриє хто рота, все, беру зброю повір.
Буду стрілятись, не сховаєтесь в окопи.
Будуть червоним віддавати ваші полотна!
Вб’єте одразу, якщо заберете з кола одного,
Впаде планка на плінтус, буде рідна підлога.
