Злітає мить прийдешнього тепла,
зника за грань, закутана в тумани,
Незрозуміла, нерозкрита, зла,
кида пісок за вітром по барханам.
Ловлю я в підсвідомості стежки,
що засівають досвід, наче поле.
І не зайти в тлумачні словники,
щоб взнати – нині що готує доля,
що падає з журбою у траву,
у мить вогню палаючого листя…
Натягнуто тремтячу тятиву
твого жертвоприношення. Молися.
Коли нестерпно тими манівцями,
через колючі рватись чагарі,
за тими владовольними сліпцями,
що долі продають, мов лихварі.
Їм не прозріти вже – їх мрія зблідла,
їм не дано від нині воскресать.
А ти іди дорогами до світла,
яке так щедро сіють небеса.
І хай хитає вітер гілля голе,
та зерно вже озиме проросло,
і пагін, ще тоненький, трохи кволий,
весною враз підніметься в стебло.
І ти не полишай своєї ролі,
вживаючись у світло. Неспроста
пожухне листя, кінчаться гастролі,
й воздвигне кожен власного хреста,
Й тоді, коли доведені до краю,
ми станем перед вибором шляхів:
летіти вниз і потрапляти в зграю…
Ти вверх злітай, бо вільний від страхів.
4.10.2012 р.
