Занадто важко бути поруч у біду. Попереджати варто було з самого початку. До того як я тебе полюбила, як ти до мене приросла, як стала частиною мене,моєю половиною. Частина без якої зараз так важко дихати, мислити, ходити, їсти, спати, а особливо-прокидатися.
Поки обом було погано, поки у обох всередині руйнувалася реальність, (чи вже осипалася, хз тепер) то все було добре, ти була добра. Як тільки кожна з нас переступила різні пороги, я-кохання, ти ж – розчарування, пішли недоречні жарти і приколи, яких я й досі збагнути не можу. Пішло роздвоєння планети, НАШОЇ планети. Пішов розкол ґрунту, НАШОГО ґрунту. Пішла…
Що ж буде тепер я й сама не знаю. Важкість здавлює легені з усіє сили, пані «розчарування», яка давно не заходила в гості, вмощується в серці. Від цього всього хочеться блювати крізь сльози. Да гидка картина, зате правдива.
Попереджати варто було з самого початку, до того всього… до любові, частичності, муток, радості, п’янок, щастя, загального ліжка/душу/життя…