Якісь 92 дні тісного спілкування з тобою заполонили мої думки ось вже на 18 місяців..
Я тебе зовсім не знаю, та і пам’ять з кожною хвилиною робить минуле все менш реальним, але я черпаю надію бездонною ложкою, що колись я таки стану байдужою. Але кому я брехатиму,якщо я вірю, хоч і боюсь зізнатися собі, що почуття до тебе змушують мій розум прогинатись і піддаватись маніпуляції. І кожного разу, коли думка врешті-решт панує над душею, знайдеться те, що розбудить моє палке бажання відчувати твоє серцебиття, чути твоє картаве «привіт», поглинати у твоєму чарівному погляді, завмирати на хвилю у твоїх обіймах ..
В мені бурлять протиріччя, і я сама є прикладом парадоксу. Адже нікого розумного пояснення моєї тяги до тебе я не знаходжу : « Кохання ? - Категорично відмовляюсь вірити, бо ти мені незнайома людина . – Самонакрут ? – Не вражає мене дотепністю цей аргумент, минуло занадто багато часу. Усе, що я маю – це невгамовне бажання чути про тебе , знати тебе, бачити тебе . І щоразу прокидатись без страху, що поруч мене разом із будильником не зникнеш ти, не спопелишся в моїх снах ..