Час, як одна мить його плин неможливо не помітити. Він змінює, корегує, додає своїх нот і фарб у загальну картину життя. Він іде… не зупиняючись, не затиняючись і навіть не спотикаючись. Біжить кудись у невідомість розкидаючи усе в себе на шляху…
Одного разу ідучи засніженими вулицями ти усвідомиш, що насправді ти не жив, а лише мчався за часом і тільки тоді, коли ти зупинишся ти починаєш жити.
Зупинка – це всього на всього мить. Ти живеш миттю. Ми всі мабуть живемо миттю. І як мильні бульбашки надуваємось, злітаємо, а потім віддаляємось у вічність туди далеко у небо, так і до кінця не усвідомивши, що життя – це зупинка, а зупинка – це мить.
Часом є стільки слів не сказаних, часом є стільки чорнил не списаних, а мали б бути…
Жаль ми хочемо але не можемо. Ми можемо але не робимо. Ми самі себе стримуємо. Стримуємо своє життя. І воно іде тоді, коли стільки ще не сказано, воно іде у не підходящий для цього момент, воно іде у небо…
А хотілось б бути як дитина, говорити про все на світі, бути вільним і летіти і зупинятись не на мить і сказати стільки не сказаного.
Але ми себе закупорюємо, ми мовчимо, чинимо насильницький акт над душею і падаємо не встаючи… мовчимо…
Час іде коригуючи, перетворюючи нас у попіл.