Скажи, українцю простий,
Ну як поживаєш? Іще ти живий?
Ослабла лука тятива,
Поржавіла шабля, бува?
Вражина ж не спить здоровило,
Це плем’я усіх задурило,
Вже первістка-сина давно
На п’яне спровадило дно.
І мамцю стареньку, сестричку й доньку'
Пошле старцювати на стежку слизьку'…
Ми – чорноземами багаті, –
Є хліб, до хліба і все в хаті?!
Останнє, що лишать мені –
Аршин з хрестом в сирій землі!
Хлібець насущний відберуть,
Твій дім – не твій, засмокче спрут!
Землі дано тебе піднять,
Вставай, бо згинеш, ДОСИТЬ СПАТЬ!
Загубиш Бога й церкву тут,
І душу, честь й усю майбуть.
Ворог рвонув в останній бій –
Перемогти його зумій!
Землею вдавиться нехай,
А ти – живи! А ти – кохай!..
Чужі ми в рідній стороні,
Мов у в’язниці. Скажем: «Ні!»
Дозволим їм себе убить?
В сивусі батька утопить?
То це ж – цілісінька ПРОГРАМА,
Тут – ГЕНОЦИД, пробач нам, мама.
Хмари притискують пивні,
Ділки жирують наркотні.
Мізер Чорнобилю дають,
Всі його грошики крадуть.
Вже видно зблизька і здаля,
Що в них одна мета – ЗЕМЛЯ!!!
Останній ДОНОР, що там є,
В тій резервації гниє,
Плодить РАБІВ, собі подібних,
Для ситих псів, «богоугідних».
Вітчизну вкриє вмить твою
Смугастий прапор – і МОЛЮ!!!
Я Господа, СПАСИ СЛОВ’ЯН
Від АНГЛОСАКСЬКИХ «ГРОМАДЯН»!
Прошу, задумайся КОЗАК,
У вишиванці – друг чи так,
Лжепатріот, нацмен «свободний»
Пиріг розділять – ти голодний!!!
Не вір в «свободу», в «зміну фронту»,
«ЛЖЕБАТЬКІВЩИНУ» приворотну,
«Ловлять» відомого артиста…
Їх шеф «ГАРАНТ» – відсотків триста!
Не дай їм ХАТУ спопелити,
З ЗЕМЛІ – відстійник сотворити.
«Театр» – спалить, «артистів» – ГЕТЬ!!!
Ти – ГЕГЕМОН, ставай на ГЕРЦЬ!!!
Простих людей – не забувай,
Довірся їм – ВОНИ ТВІЙ КРАЙ!!!
Їм править Богом суджено',
Трудяга Вас чекав давно,
Прийдіть це кодло розігнать,
Жульню і казнокрадну «рать»,
Аби старі не гнули спини
За злидні й сльози – до кончини,
Землею вміли управляти,
Аби в селі родила мати.
З життям «лелека» прилетить,
Земля не спить в потрібну мить,
Та не пробачить пустоту
І тишу неприродню ту,
Порожні, кинуті оселі,
Де люди мешкали веселі,
Один покинутий дідусь,
Простягнута рука чомусь…
Життя тут, видно, не буяє,
Підкралось лишенько безкрає,
А людно ж як колись було –
Куди поділося село?!
Все убивають хабарями,
Майдан зморозив всіх дарма,
Доходять досі ще до тями,
Бо пустодзвонна та сурма!
«Реформи», кодекси клятущі
Народу нашому – петля,
Живемо дико, мов у пущі,
Як лиш витримує ЗЕМЛЯ,
Отих, що впхались до корита,
Позлазилися звідусіль,
Це ними доля перерита,
На рани сиплять далі сіль!
На сцені, бачте, вони знову,
Навіть ніхто не червонів,
Ведуть облесливу розмову,
Щоб загасить народний гнів.
І обіцяють що завгодно,
Харчі халявні і «бухло»,
Все передвиборне, що «модно»,
Арканять місто і село.
Лиш голосуй, підтримай «друже»,
Кажуть, віддячимо сповна,
Але ж МАЖОРАМ цим байдуже,
Дадуть дірявого човна,
І зіштовхнуть в буремне море,
«Забувши» видати весло,
В їх душах черствих не «запоре» –
Куди, мовляв, вас занесло'?
Їх ще пустить на п’ятирічку?
Крамольний цей бандитський клан?!
Тоді готуй жалобну стрічку,
Бо знову вкорениться пан!
Та ми ж із вами – мудрі люди,
Можливості в нас немалі,
Перемогти повинні всюди –
У місті й кожному селі!!!
ID:
367391
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 28.09.2012 23:44:36
© дата внесення змiн: 28.09.2012 23:44:36
автор: ВЛАДИМИР ПРОСКУРОВ
Вкажіть причину вашої скарги
|
