Коли в дитинстві я лякався грому,
Втікаючи від зливи і грози,
То бабця так рекла мені малому,
Кладу́чи хрест на світлі образи́:
- Не бійсь, дитино, Божої десниці,
Душа твоя не віда ще гріха.
То мчить Ілько на грізній колісниці
І списами вогненними маха.
Він грішників спроваджує до пекла,
А праведним до раю святить путь.
Двигтить борня на небесах запекла,
Що аж на землю відголоски йдуть.
І чує кожен те гулке боріння
І острах душі гріховодні рве
За рід увесь, до сьомого коріння,
За те, що той неправедно живе.
А ще Ілько жита складає в копи
І пастухам на поміч поспіша.
Йому болить важкий селянський клопіт,
Бо в нього чуйна й людяна душа...
Я свято вірив кожному словечку,
Що їх бабуся в казку заплела.
І осягав ту мудрість безкінечну,
Оте змагання доброти і зла.
І дотепер я віри ще не втратив,
З усіх чеснот я будь-яку сприйму.
А, часом, доведеться вибирати,-
Лиш доброту і людяність візьму...
Такі прості і мудрі життєві істини. Саме на таких міфічних наролних оповідках і формувалися культура та традиції нашого народу.І я в дитинстві наслухалася чимало всіляких цікавих історій від своїх бабусь. Гарна і змістовна лірика,пане Дощ!
Дощ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Справді, від людей старшого покоління, котре ще зберегло непроминущі спомини про величну силу природи, ми мали змогу і собі пізнавати її таємниці...