Терпке,як лимон сонце,жорстоко тішиться у твоєму волоссі..перебираючи пасма свого кольору...
Ти йшла по місту,босими ногами дожовуючи день.У слід 7 трамвая-щасливо посміхалась,проклинаючи нещасні кроки.від болю скаженіла ненавмисно...
Повз перехожих - незвична ти -дівча з рожевими сандалями та зеленим вбранням.
"-І ти дивуєшся-мій незнайомцю..."- щось промайнуло...
Як засіб-небезпеки,зове тебе тихенько ,оглядаючись у слід..
А ти...ти минаеш достойно,навздогін кликавши поглядом..і це мабуть-"зіниць кохання..."
Ти просто йшла,.і так солодко...
На зустріч сутінкам,швидкість тепла поліфонічно навздогала час...
У відповідь торкаєш сходинки -як вуста закоханих в прощані..ніжно так,пристрасно ступаеш...
Четверта сходинка...
до сонячного неба ти шаленієш в поривчастих думках...
Вже сьома сходинка і ти ховаєш пасмо золотавого..
Проводячи червоне сонце,дякуєш за день.Кидаючи сандалі поруч падаєш ти на коліна,звільнивши руки.
П.С: Буденність міста твоє занудство збуджує..
не те слово що потягло...
