Вона одна вдягала колір смутку,
Який так личив до її очей,
І не шукаючи розради
Сама блукала між тіней.
Така ж все горда, неприступна,
Хоч ніжністю тремтить душа,
І зачарована казками
Вона ще вірить у дива.
Дорога тереном стелилась,
Вона крізь нього мовчки йшла,
І тільки сльози покотились
По закривавленим рукам.
Наївна, щира благодать,
Життя в підручниках вивчала,
Вона по-правді все жила,
А те життя її ламало.
За що боротися? - не знала,
Душа до краю вже дійшла,
Вона за руку вічність брала,
І, майже, янголом була.
Палали зорі в небі яснім,
Цариця осінь вже прийшла,
Вона - породжена дощами,
Хоча й поламана, та ще жива...
Ніжно... чуттєво...
