1. РІКА ГЛОБАЛЬНОГО ПОТЕПЛІННЯ: Суми
Тут небо так низько, що ходять зігнувшись,
і в товщах туманів дірявлять ходи.
І я набираю по вінця води –
і ось я рікою текти уже мушу.
Я ляжу на себе, я буду поромом,
моя течія стане правилом гри.
І місто сповзає до мене з гори,
пливе і сигналить димами хімпрому.
Куди нам пливти, і куди нам пристати?
Ми вже обламалися, бігме, не раз.
Куди ми впадемо – в дніпро чи в маразм,
щоб з нас посміялись русалки хвостаті?
Непевність буття і сумнівність персони –
нехитрий зладнали ми, брате, багаж.
Іще по сто грам, і вперед – в бон вояж,
і крутять штурвали хай жертви шансону.
Я ляжу на себе, я буду ридати.
Це схоже на зону в самому собі –
домашній гулаг, персональний сибір,
і я – пожиттєво, від дати до дати.
Щось темне і зле нам у душі налито,
немов руський бунт чи жидівський погром…
Димить косяками плавучий хімпром.
Сміються русалки. А що їм робити?
2. ПІДЗЕМНА РІКА МЕТРОПОЛІТЕНУ: Харків
Десь тут під землею, напевно, є річка.
Це хлюпання хвилі нас будить щораз,
і нас так лякає проста і велична
ця клаустрофобія стиснутих фаз.
Довічність тюрми і всепростір свободи,
щоб мати чотири – не два – береги.
І хто його зна, що ховають ці води –
там, певно, ще сплять наші перші боги.
Їх зябра формують ці хвилі припливів,
раз по раз ворушачись в темній воді,
русалок лякаючи зграйки тремтливі,
збиваючи з графіку рух поїздів.
А там, нагорі, запізнілі морози
замерзлих річок випробовують міць,
і більше тяжіють, здається, до прози.
Зірки заглядають у вікна криниць.
А тут у вагоні, тут майже нікого,
шукає наш поїзд підземні ходи,
дрімає в навушниках юна небога,
і хвилі волосся, як хвилі води.
Їй сняться русалок сорочки прозорі
і їхня забава – дівоча й проста:
у вікна криниць роздивлятися зорі,
і – цілуватися
потім
в уста.
3. НЕБЕСНА РІКА ЙОРДАН: Суми
Мене охолоджено, збовтано, потім зужито,
я проміжок певного часу між бути і ні.
Зимує так певно під снігом невидиме жито –
радіє не стільки життю, як можливості жити,
хоча в порівнянні – воно має шанси значні.
Моє учорашнє – у темних зіницях під’їздів,
у вицвілих фарбах очей і забутих облич,
а завтра моє утікає від мене за місто,
щоб в теплій норі там заритись у прілому листі,
лягти непорушно й чекати на себе всю ніч.
Тут небо низьке та із темного жита неначе.
Воно перемелеться – вийде гіркою мука.
А хто ж нам спече у дорогу хлібину гарячу,
і скільки жінок за тобою заплаче, козаче,
як ляжеш на річку, і стане тобою ріка.
І стане тобою текти вертикально й бездонно,
як час, як дорога, як спогад, як жито росте.
І завтрашній день виповзає із темного схрону,
несе по небесній ріці слобожанську мадонну,
а човник її золотий, а весельце просте.
А сльози у неї, мов перли блищать у намисті,
русалки небесні зберуть їх нам повну суму.
А ти десь лежиш горілиць у плавучому місті –
назустріч летять білі сльози – сніжинки іскристі.
Не страшно плиcти, як оплакати буде кому.
ID:
243575
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 26.02.2011 13:40:03
© дата внесення змiн: 26.02.2011 13:40:03
автор: Сергій П*ятаченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
