Ріки Слобожанщини (триптих)

1.  РІКА  ГЛОБАЛЬНОГО  ПОТЕПЛІННЯ:  Суми

Тут  небо  так  низько,  що  ходять  зігнувшись,
і  в  товщах  туманів  дірявлять  ходи.
І  я  набираю  по  вінця  води  –
і  ось  я  рікою  текти  уже  мушу.
Я  ляжу  на  себе,  я  буду  поромом,
моя  течія  стане  правилом  гри.
І  місто  сповзає  до  мене  з  гори,
пливе  і  сигналить  димами  хімпрому.
Куди  нам  пливти,  і  куди  нам  пристати?
Ми  вже  обламалися,  бігме,  не  раз.
Куди  ми  впадемо  –  в  дніпро  чи  в  маразм,  
щоб  з  нас  посміялись  русалки  хвостаті?
Непевність  буття  і  сумнівність  персони  –
нехитрий  зладнали  ми,  брате,  багаж.
Іще  по  сто  грам,  і  вперед  –  в  бон  вояж,
і  крутять  штурвали  хай  жертви  шансону.
Я  ляжу  на  себе,  я  буду  ридати.
Це  схоже  на  зону  в  самому  собі  –
домашній  гулаг,  персональний  сибір,
і  я  –  пожиттєво,  від  дати  до  дати.
Щось  темне  і  зле  нам  у  душі  налито,
немов  руський  бунт  чи  жидівський  погром…
Димить  косяками  плавучий  хімпром.
Сміються  русалки.  А  що  їм  робити?

2.  ПІДЗЕМНА  РІКА  МЕТРОПОЛІТЕНУ:  Харків

Десь  тут  під  землею,  напевно,  є  річка.
Це  хлюпання  хвилі  нас  будить  щораз,
і  нас  так  лякає  проста  і  велична
ця  клаустрофобія  стиснутих  фаз.
Довічність  тюрми  і  всепростір  свободи,
щоб  мати  чотири  –  не  два  –  береги.
І  хто  його  зна,  що  ховають  ці  води  –
там,  певно,  ще  сплять  наші  перші  боги.
Їх  зябра  формують  ці  хвилі  припливів,
раз  по  раз  ворушачись  в  темній  воді,
русалок  лякаючи  зграйки  тремтливі,
збиваючи  з  графіку  рух  поїздів.
А  там,  нагорі,  запізнілі  морози
замерзлих  річок  випробовують  міць,
і  більше  тяжіють,  здається,  до  прози.
Зірки  заглядають  у  вікна  криниць.
А  тут  у  вагоні,  тут  майже  нікого,
шукає  наш  поїзд  підземні  ходи,
дрімає  в  навушниках  юна  небога,
і  хвилі  волосся,  як  хвилі  води.
Їй  сняться  русалок  сорочки  прозорі
і  їхня  забава  –  дівоча  й  проста:
у  вікна  криниць  роздивлятися  зорі,
і  –  цілуватися  
потім  
в  уста.  

3.  НЕБЕСНА  РІКА  ЙОРДАН:  Суми

Мене  охолоджено,  збовтано,  потім  зужито,
я  проміжок  певного  часу  між  бути  і  ні.
Зимує  так  певно  під  снігом  невидиме  жито  –
радіє  не  стільки  життю,  як  можливості  жити,
хоча  в  порівнянні  –  воно  має  шанси  значні.
Моє  учорашнє  –  у  темних  зіницях  під’їздів,
у  вицвілих  фарбах  очей  і  забутих  облич,
а  завтра  моє  утікає  від  мене  за  місто,
щоб  в  теплій  норі  там  заритись  у  прілому  листі,
лягти  непорушно  й  чекати  на  себе  всю  ніч.
Тут  небо  низьке  та  із  темного  жита  неначе.
Воно  перемелеться  –  вийде  гіркою  мука.
А  хто  ж  нам  спече  у  дорогу  хлібину  гарячу,
і  скільки  жінок  за  тобою  заплаче,  козаче,
як  ляжеш  на  річку,  і  стане  тобою  ріка.
І  стане  тобою  текти  вертикально  й  бездонно,
як  час,  як  дорога,  як  спогад,  як  жито  росте.
І  завтрашній  день  виповзає  із  темного  схрону,
несе  по  небесній  ріці  слобожанську  мадонну,
а  човник  її  золотий,  а  весельце  просте.
А  сльози  у  неї,  мов  перли  блищать  у  намисті,
русалки  небесні  зберуть  їх  нам  повну  суму.
А  ти  десь  лежиш  горілиць  у  плавучому  місті  –
назустріч  летять  білі  сльози  –  сніжинки  іскристі.
Не  страшно  плиcти,  як  оплакати  буде  кому.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=243575
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.02.2011
автор: Сергій П*ятаченко