|
Крила для дітей, або Другий Шанс
Червень 2010 року, Коломия, курси підвищення кваліфікації прийомних сімей. Мене запросили, як дитячого психотерапевта провести тренінг для дітей, які проживають у прийомних сім»ях. Це була моя перша близька зустріч з цією «проблемою» нашої країни. Десяток прийомних батьків і безліч рідних та прийомних діточок. Діти мене, чесно кажучи, вразили. Адже кожне друге дитя надзвичайно обдароване. А в очах немає болю, злості чи безнадії. Вони - щасливі. Бо до цього часу в очах сиріт я бачила лише німий крик страху і безодні. Досі листуюся з деякими з тих діток і вони надихають мене до життя.
Саме там я зазнайомилася з сім»єю Гладеньких, про яких хочу розповісти детальніше. На той час у них була одна прийомна дитина і трійко своїх. Лідія Василівна Гладенька та Василь Васильович Гладенький – сім»я викладачів з Брошнева-Осади. У них є троє прекрасних синів – двадцятирічний Олександр, який зараз служить у армії, Андрійко (14 років) та Юрко (12 років).
Сім»я, як сім»я. Робота у навчальному закладі, господарство коло хати, садок, город, домашня живність. Що ж спонукало їх стати прийомною сім»єю?
З розповідей Ліди, це бажання у ній оселилося з дитячого віку. Їх було троє у батьків і жили вони неподалік дитячого будинку. І скільки себе пам»ятає Ліда, її мама постійно проходячи повз дитинець шкодувала малят і постійно прагнула усиновити когось. На жаль , їй так і не вдалося втілити це бажання в життя, але зуміла передати свою мрію Ліді.
Звичайно, що спочатку Ліду ніхто, крім мами не підтримав з ідеєю всиновлення чи, хоча б опікунства. Та, як то кажуть, вода камінь точить, і Ліда зуміла оселити в серці чоловіка любов до інших дітей.
Не все так просто, як нам здається. Захотів опікуватися сиротою – добра справа, але будь готовим до сили-силенної бюрократичних перепон. Не так просто у нашій країні довести, що ти гідний стати батьком чужій дитині. Звичайно, що є речі потрібні, наприклад школа для прийомних батьків, де вони проходять психологічну підготовку, знайомляться з дітьми і мають змогу вирішити, чи дійсно вони хочуть зробити такий рішучий крок у своєму житті.
В останній день навчання Ліді запропонували подивитися на дівчинку в притулку, яку можна було б взяти у прийомну сім»ю. Лідині спогади про цю першу зустріч сповненні протирічь. Вона каже, що у школі їх вчили - у серці має тенькнути – це означатиме, що дитина «твоя». Ліді привели чотирічну дитинку, поголену під «нуль», незрозуміло, чи то дівчинка, чи хлопчик. Нічого не тенькнуло. Ліда перелякалася. А чоловік проявив характер – якщо вже ця дитина прийшла до них перша, значить вона таки «їхня»! Найбільше, що запам»яталося їм з того дня, коли забирали Софійку до себе , це те, як вона просилася :»Я все їстиму, навіть гречку, тільки заберіть мене звідси!». В притулок її привела мати, яка йшла народжувати ще одну дитину і пообіцяла, що повернеьтся. Маленька Софійка півроку провела в притулку, поки не потрапила у обійми мами Ліди. Про той час згадує з неохотою. Мабуть, несолодко там було.
Зараз Софійці вже 9 років, у неї довга коса до пояса, вчиться дуже добре, ходить до музичної школи. У Софії грузинське коріння. І її найбільша мрія відшукати своїх братиків та сестричок, щоб познайомитися. Сім»я Гладеньких дійсно зуміла стати їй рідною. За один день у дівчинки з»явилися люблячі батьки і три старші брати.
Тато Василь- голова сім»ї – дуже дбає про здоровий образ життя. Власноруч зробив невеликий басейн у дворі, де усі разом купаються навіть взимку. Щодня бігають та займаються фізичними вправами. У кожного свої обов»язки коло господарства. Мама Ліда – душа та надихач сім»ї. Як тільки усе встигає! І все з незміною посмішкою. І, найважливіше, що вони всі мають опорою Бога, який точно мешкає у їхній оселі та їхніх серцях.
Цього літа прийшов час взяти іще одну дитинку. Знову ж таки, виявляється, не усі дітки з будинків немовлят підлягають під опікунство. Я так і не змогла розібратися в об»єктивності причин цього феномену.
В будинок немовляти я поїхала разом з Лідою та Василем – знайомитися з маленькою Олечкою. Мама Олі була психічнохворою, але про це «забули» сказати при підготуванні документів на дитину. Коли ми прибули на місце, то найбільше, що мене здивувало, як місцевий лікар-психіатр викрикав до батьків: «Навіщо вам брати цю дитину? Вона хвора. З неї нічого не виросте. Найбільше на що вона спроможеться – це класти плитку!». Слава Богу, що люди часто вирішують серцем, тому Оля теж отримала новий дім і можливість щось змінити у своїй долі. За перший же тиждень перебування в домашній теплій обстановці Оля почала потрошки говорити. Любов часто творить дива...Бог дав ще один шанс цим двом чудовим дівчаткам)
Складається враження, що у наших будинках немовляти дітьми не займаються взагалі. І від цього стає дуже страшно! Невже не краще спростити умови взяття дітей під опіку, заохотити людей до роботи з прийомними дітьми? І хто про це має дбати? Здається, що, коли кожна людина хоча б подумала, що вона може зробити для сиріт, скільки часу може приділити для цих, як на мене, СПІЛЬНИХ Українських дітей, безнадіїї у дитячих очах поменшало б...
Ми можемо передати своїм дітям дише дві речі – це крила та коріння. Тож , може не варто позбавляти їх цього – обривати крила при народженні та перерізувати коріння назавжди?
А від себе хочу щиро подякувати усім тим батькам, які незважаючи ні нащо намагаються подарувати дітям ще одні крила!
Русана Остапович
ID:
297904
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.12.2011 23:48:20
© дата внесення змiн: 04.12.2011 23:48:20
автор: LaLoba
Вкажіть причину вашої скарги
|
