Чи ти спиш, моя земля, вітром заколисана?
Чи ти спиш, моя Земля, вітром заколисана?
Мов,на тлі вечірніх марень пензлями написана.
А вже сивий місяченько, йде у вир кохання
Йому чується з степів, цвіркунів зітхання.
Гей, Дніпро… Гей, ти, далекий, мій Зелений Луже!
За тобою серце й нині нездоланно тужить
Та усе когось душею острови чекають.
Може ті пороги древні, що усе співають?
Коли ж сокіл звисока летить над ярами,
Немов, бачить чумаків, що їдуть степами…
Степ широкий, вільний вітре, стара могила!
Краю рідний, край коханий, край душею милий!
На могилі нічого, окрім трав немає.
Та поки все пам’ятаєш – кобза й нині грає,
Коли ж маєш в серці силу, твердість думки, волю,
То піднімеш тих, хто дав тобі в світі долю!
Краю рідний, край коханий, край душею милий!
На могилі нічого, окрім трав немає.
Та поки все пам’ятаєш – кобза й нині грає,
Коли ж маєш в серці силу, твердість думки, волю,
То піднімеш тих, хто дав тобі в світі долю!
ID:
290541
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 03.11.2011 14:48:29
© дата внесення змiн: 09.04.2015 14:53:25
автор: АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО)
Вкажіть причину вашої скарги
|
