Сміється дощ. Я босоніж
Калюжами бреду додому.
Пружинить м’якістю шпориш –
То ж забуваю вже про втому.
А з неба ллється благодать,
Теплом все тіло огортає,
Я вже не хочу на асфальт –
Мені землі не вистачає.
Моя ти матінко земля,
Колись приймеш ти тлінне тіло,
А зараз сісти б на коня –
І в леті щоб гуло, вітрило!..
Так пахне свіжістю трава,
Сміється у хмаринках сонце…
Чому ж так журиться душа?
Скажи мені, духовний Отче.
