Стомлена ти лягаєш перепочити. Чи то від думок, чи від роботи, а може від самої себе?.. Поглядаєш у вікно, а там сіре, незатишне небо. Хай так, але ти все одно його любиш. Бо часто і на душі буває щось подібне. "Що далі? Що я роблю? Звідки ця пасивність?" Рої запитань, роздумів не дають розчинитися у хвилинці спокою. Втекти, сховатися від світу і... від самої себе. Таке можливо? Задзвенів дощ, обважнілі повіки опускаються... Добре... Спокійно... Це твій маленький світ, маленьке потойбіччя, у яке ти під час дощу інколи навідуєшся. Вдивляєшся крізь потік води у небо. Це не дощ - це плаче душа... Ти затамувала подих, слухаючи стукіт краплинок, боїшся своїм диханням порушити їх симфонію. Лунає музика... Ледь-ледь чутна... Лагідна... Ніжна... Ти слухаєш її душею. Дощ припинився. Цікаво, тиша може розбудити?...
