Я ніколи до того не хворіла… Не зважаючи на те, що завжди голова була заповнена різноманітним сміттям. Я ніколи не просила мене від цього лікувати. Ні тебе, ні когось іншого. Від простуди, сигаретного диму, нежиті, памороків у голові, тремтіння рук, що іноді переходило у судоми…Я була сама…Як і зараз, хоч мене кожного дня оточують тисячі люди, порожні обличчя яких роблять мене черствішою та холоднішою. Я хотіла, щоб хтось сильніший міг сходити з розуму зі мною.
Так проходили зимові вечори і ночі… Самотньо й непорушно лежав мій щоденник, в якому порожніли рядки. Не було нічого, поряд не було нікого. Я навіть вірила, що проречена на самотність. Це мене не лякало, а навпаки знаходила спокій і відповідь на все, що турбувало. Нема друзів, кохання, залежності, потреби, ніжності, розуміння…що ще можна втратити?! Себе?! Фатально, та мене ніколи не було, лише табуни думок і невизначеність серед всього, що оточує. Я ніколи не давала ознак життя чогось того що паза матерією створеною з праху. Я давала себе оманювати людям і було цікаво спостерігати за їх банальними інстинктивними діями, які ніколи не намагались зрозуміти хто я насправді. Кожен бачив мене такою, якою хотів і обман повертався проти них. Так і сталось цього разу.
Все починалось, як і завжди… Вкотре порожні повідомлення соціальних мереж «он-лайн» друзів вражали беззмістовністю . Та дивні вчинки мої, і думки які не співпадають з ними. Зрозуміла одне-я безсила перед течією, яка мене понесла і нічим собі не зарадиш. Ланцюгова реакція моїх друзів не дозволила повірити у те, що все без плану і старі «добрі» знайомі бажають мені допомогти не знаючи чого мені треба.
Та все ж з кожним повідомленням ставало дедалі цікавіше. Я погодилась на наступний день піти прогулятись з ним. Все виявилось більш ніж ясно. Цього разу моя передбачливість не дала фору…
Та…так я перетворилась на банальну, це дивне відчуття теж, мабуть, для банальних, але мені здалось, що погляд цей несе в собі інше, щось незвідане…Мені хотілось розгледіти все. Його чорні очі, в яких іноді не можна було розгледіти й зіниць. Та ця темрява випромінювала дивні флюїди тепла та ніжності.
З дитинства я любила щось холодне, що не дає згоріти. В цей день сніг був всюди. Дивним чином ми обоє опинились лежачи на ньому вдивляючись у холодне ранкове небо. Тоді він вперше мене поцілував… Я раніше не відчувала нічого подібного. Мені хотілось робити те чого раніше не спадало на думку: дихати і живитись енергетикою когось того, що так поряд .
Мудреці країни під назвою «Я» засудили б його на вічні муки і ляпас по обличчю за втручання і руйнування внутрішньої гармонії , та я тоді була безсила. Я лише хотіла почути у відповідь, що гірше більш не буде ти залишиш мене, адже не схожий на людину, яка розділятиме моє божевілля…Я вперше помилилась…
Минали дні… Я встигла забути про все чого ніколи не було. Лише гортала порожні сторінки дивної книги під назвою «Життя»…і все ж я справді живу…тобою…ти лікуєш дані рани, паморозь лише від думки, що все зміниться колись на краще, чи на гірше. Але зміниться, змінимось ми…Залишиться декілька сторінок у щоденнику і я, яку ти для себе створив, яку вилікував, якій не дав перетворитись у шматок криги…
Ми божеволіємо обоє…
07.03.2011, Львів
ID:
279176
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 07.09.2011 18:37:48
© дата внесення змiн: 07.09.2011 18:52:37
автор: candy casino
Вкажіть причину вашої скарги
|
