Пеленою ніч накрила очі,
і помалу згасли усі звуки.
Ми здались в полон тієї ночі,
тихо приреклись на ніжні муки.
Запах кави, сум зів'ялих квітів,
і сплелися руки несміливо...
Ми одні з тобою в цілім світі,
я не плачу, просто я щаслива...
Поцілунок - наче постріл в скроню,
всі забуті принципи й чесноти...
Моє серце в тебе на долоні,
тож бери і душу, я не проти...
Ворог мій, тебе хочу до болю!
Дай мені в екстазі цім померти...
Я й не знала, що собі дозволю
відчинити душу так відверто...
З поцілунків виткана безмежність,
А на шиї дихання тремтіло...
Запах твій... Моя необережність...
Мабуть, я сама так захотіла...
Безсоромно у вікно загляне
блідолиций місяць в ясній повні...
Ти моє прокляття довгождане
за всі роки марні і гріховні.
Раптом наче струм пробіг по тілу,
що в солодкій билося судомі...
Кров на твоїй спині зарясніла...
Нігті глибше... Вибач, не свідомо...
З вуст відкритих, що мов свіжа рана,
Крик блаженства вирвався крізь сльози...
Стихла ніч. Зворушена, невбрана
і спинився час на півдорозі...
А на ранок марево розтане,
Зникнеш ти, як лиш відкрию очі...
Ти моє прокляття довгождане,
Ворог мій, я так до тебе хочу...
