Квітучий сад... Лагідні промені сонця ледь торкаються наших образів, які з цікавістю переплітаються у таємничій мові спілкування, перераховуючи очима листочки прекрасних, ніким не пізнаних троянд. Я вкотре переживаю ці грайливі стуки серця, тримаючись за твій погляд неземними ниточками райдуг, які ти так довірливо даруєш кожним своїм подихом. Закривши очі, може від щастя, а, може від нестримних імпульсів переживання, протягую руку...
Я просинаюсь... Крижаний холод пронизує мене своїм безжальним лезом. Нестерпний шум у голові трощить свідомість, як ураган, який неочікувано вибухає і по-хижацьки проноситься вулицями, перетворюючи їх в мотлох разом з тисячами будинків, які вже гниють разом зі сміттям. І щось невідоме розриває мене зсередини... Посеред мертвої тиші, яка охопила не лише мене, а й все, що навколо. І не можу пригадати... Цей біль... Він вирвав усе... До останнього шматка... Зі ще не зігнилої котлети, що чомусь не припиняє боротися за існування. Сотні питань... І всі – без відповіді...
Зібравши всі свої сили докупи, скидаю з себе ковдру і встаю... Невеличка кімната... Тікання годинника люто роздирає спокій... Пора вибиратися із цієї параноїдальної клітки... Відчиняю двері... Тихо... І ні сліду від того, що тут хтось колись жив. А звідки мені знати ? І хто я взагалі такий ? Безпомічна людина, яку закинули туди, де їй не місце ? Чи психопат, який сам замкнув двері в свою свідомість, зробивши себе рабом підсвідомого ? Одне лише зрозуміло: треба діяти, розібрати все по поличках, дати всьому пояснення, згадати все, що й так немає значення. Минуле ж мертве... Але я відчуваю... Біль… Треба знищити його... розбити в кров...
Зрозумівши, що тут мені не місце, виходжу з цієї халупи... Коридор, сходи... Щось не так... Навкруги туман... І ні звуку... Ніби все живе зникло з лиця землі... Крокую назустріч невідомому... Кілометрами одноманітних, але водночас незрозумілих вулиць... Могильний спокій... Це гниль, невидима кров, яка повсюди... Я це відчуваю... Ці всі загублені крики, стони, благання... Суцільні ріки болю... Чисте зло, яке трансформувалося в тишу... В туман... Впевненість у цьому злі, в торжествуванні правосуддя хоч трішки заспокоювала мене... Моральні виродки, які нарешті притихли. І ні сліду від них. Це карма, правосуддя Всесвіту. Думали, що все їм зійде з рук. Що зможуть безкарно грабувати, вбивати, нищити, знущатися, різати, зневажати... Закінчилася їхня забава ! Туман забрав їх... Але чому ж ні душі навколо ? Хіба зло досягло свого апогею і Богові прийшлося вирізати його невідомою досі людям силою ?
Прагнучи зрозуміти, що насправді сталося, гублюся поміж суцільного туману... Але продовжую рухатися далі... І в якусь мить страшний біль пронизує мій череп... Як би не старався втриматись, падаю… Бачу незвичний образ... Образ дівчини... Вона все ближче підходить, а я вже й не можу навіть поворухнутись. Вся в чорному, одіж її розтерзана, з усюди просочується кров... А очі... Глибоко розбиті... Почорнілі... Підійшовши і нахилившись до мене, промовляє: “Ти знав...”. І в цю мить... Вона зникає... Я звільняюся від невидимих пут, встаю – і продовжую йти. Хто ж ця дівчина ? І що вона хотіла мені сказати ? Раптово туман починає душити мене... Стараюся дихати всіма силами, але щось блокує потоки повітря... Втрачаю свідомість...
Цей сон... Вкотре... Рай, який я досі не можу осягнути... Ці вії... Ці витончені риси обличчя... І квіти навкруги... І моя простягнута рука... Розплющую очі – і бачу янгола... Тебе... Цю щиру посмішку, невинний погляд... Ти береш мене за руку... І тепло... Крізь серце... Але якась рідина починає текти по руці... Кров... Твоє тіло починає розриватися ранами, а очі – болем... Пекельний жах охоплює моє тіло... А ти продовжуєш дивитися на мене і тримати за руку... Я відчуваю смерть... Холодні вуста порушують тишу: “Ти знав... Але нічого не зробив... ТАК ВІДЧУЙ ТЕПЕР МІЙ БІЛЬ !”
З нестерпним криком я прокидаюся... Ця сама маленька кімнатка, але вже зовсім не така... Всюди кров... Стіни, підлога, стеля... Все кровоточить... І серце... Дикий біль з жахом, мовби мене запхнули в одну клітку з монстром, прикувавши ножами до стіни... І не вирватись... Стіна, яка захищала мене від спогадів, розвалилась... Посипалась градом болю, який малював жорстокі картини... Я згадав... Усе... Це я, хто прирік тебе на муки... Це я, хто не зміг допомогти тобі у найтяжчу мить... Це я... через кого ти... обірвала нитку свого життя...
Посеред холоду... Тиші... Безлюдних вулиць... Наодинці з болем...
Схоже на усвідомлення гріха(кожного з нас).Кажуть, якщо простити себе і всіх, то все спаде,як з лотоса вода...Тільки не артистично, а справді простити...Емоційно,можливо з очищуючими сльозами...
Твір не простий, як ібільшість у Вас.
Warik666 відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
