Я згадую свої шляхи сьогодні.
Було в житті у мене три шляхи.
Та перший стрімко вів мене в безодню...
Оте падіння далося взнаки.
Скотився з кручі я у мить останню,
Коли до прірви був єдиний крок...
Віддав я Господу хвалу: «Осанна!»
І вгамував стремління до зірок.
Та було так недовго.
Тільки спокій
Знайшов в моєму серці свій куток,
Я став на шлях новий, не менш жорстокий.
Спіраль життя піднялась на виток.
Я ближче був до неба, ніж раніше.
Та перед храмом, що в горах стримів,
Спинився я в хатині на підніжжі...
Так обірвався шлях і другий мій.
У тій хатині, без води і їжі,
Я довго й марно ждав гінця небес.
Якимось дивом я не вмер.
Я вижив.
І захотів, щоб спокій мій воскрес.
Прийшли часи хороші й нехороші.
Був спокій.
Але — спокій чорних дум.
Не раз виходив я за огорожу.
Але не знав:
Піду чи не піду.
І все-таки пішов.
У диких нетрях,
Куди лише з цікавості забрів,
Знайшов омитий сонцем стиглий кетяг,
Чудесне гроно уст, очей і брів.
Я прагнув до чудових стиглих ягід.
Але нелегким був і третій шлях.
Поманить і надію зрідка явить,
І — далі поміж хащі попетляв...
Та я не покидав стежину любу.
І — раптом вийшов у прекрасний сад.
Не знаю, чи на щастя, чи на згубу,
Я сам собі відтяв шляхи назад.
Щоб увійти у сад, віддав я плату:
Правицю-руку й серце із грудей.
Отак навіки я свободу втратив...
Але — став найщасливішим з людей.
