Летіла птаха, хмари оминавши,
Із сонечком у піжмурки зігравши,
І тішилась життям своїм щасливим,
Що не кажи, не в кожного є крила.
І не лякав її пекучий грудень,
Тепло лиш лоскотало її груди.
Вона завжди була там, де весна,
А де весна, там смутку не бува.
Летіла птаха низько над рікою,
Милуючись у відблисках собою,
Аж там, в камінні, ВІН журивсь і плакав,
Все пір’ячко сльозами він закрапав.
- Чому сумуєш? Навкруги весна ж?
- Тому й сумую, бо в останній раз
Милуюся цим сонцем і цим небом,
Бо не пірну більш над безмежним степом…
- Не плач, маленький, я з тобою буду!
Хотіла весну бачити я всюду,
Та як тебе зустріла, зрозуміла,
Більше без тебе та весна не мила!
Враз біль його вона крилом зігнала
І сльози безкінечні вгамувала.
Вона й не знала, що буває інше щастя,
Не жалкувала, що від неба відреклася.
А він, можливо, не хотів збагнути,
Що його птаха може весну позабути.
Сказав: «Прощай!» й пірнув у річку стрімко,
А птаха лиш зітхнула дзвінко.
Омивши добре камінці сльозами,
Шепнула річці: «Як ти міг, коханий?»
Лягла на вже холодний камінь,
В останній раз згадавши теплий травень...
