Звичайний сантехнік, в мозолях долоні,
Не красень, але й не лякав перехожих.
Жив виключно сам, не було йому схожих
В роботі, в одному із спальних районів.
Раптово зайшов в ательє біля дому,
Відбиток замовив на білу анкету,
Щось дивне відчув і шалене, потому,
Побачивши образ, в п’янкім силуеті.
Чудова фігурка в французькому стилі
Малесенькі груди, насилу помітні...
Вона була юна, привітна і мила.
Знімає й друкує в червоному світлі.
Дар мови згубив і забув про світлини,
Незграбно спитав, чи його познімає,
За кілька хвилин у Петра до Марини,
Було відчуття, що давно іі знає….
Вони захопились у творчім полоні
І сталося те, чого спільно хотіли.
Він міцно тримав її лагідне тіло,
Вона віддалась на червоному фоні.
Він мало не впав, знепритомнів на людях,
Коли було час забирати світлини…
Іржавим дротом написало на грудях:
Вона відлетіла у іншу країну.
Чи було кохання в Петра і Марини
Розкажуть брехливі сороки на гілці,
Він десь за два тижні, розправивши спину,
До неї злетів… з даху на поверхівці.
І років за двадцять у штаті Айова
Дорослий юнак – «Ким він був?» – запитає.
Вона, щось про небо придумає знову.
А це майже правда, він досі літає...
О! Так у вірша змінилася кінцівочка!
Ви ж якось повідомляйте своїх читачів про це...
А то саме цікаве може залишитись за кадром... (себто за віршем)...
Віктор Нагорний відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
