Яка висока гора. Як довго йти до верху. Тоненька вервечка рабів тягнулася вузенькою змійкою від підніжжя аж до самої верхівки. Верхівки,за якою ховалося сонце. Люди йшли до сонця,вони не знали що ніколи туди не дійдуть: частина впаде на шляху,частина дійде до сонця,але не знайде його там,але всі вони вперто вірили що рухаються правильно,що досягнуть сонця.
Не зважаючи на те,що було темно,було жахливо спекотно, але раз у раз було так холодно,що ноги ледве відривалися від палаючого каміння. Раби самі не розуміли чого хочуть і що відчувають.
Один раб,як і всі,мав пошарпаний одяг,але пишався ним,бо такий одяг був у всіх. У нього були сандалі з дірками,але всі йшли босі і тому йому заздрили. У нього був новесенький мішок,але в ньому лежало стільки ж каміння як і в кожного. Кожен раб ніс величезний мішок зі своїм камінням. Він не знав навіщо його ніс,але ніс. Мішок цей був надзвичайно важкий,він давив спину і гнув донизу. Деякі падали під його вагою,інші йшли по їх трупах,але забирали їх каміння,повторювали помилку. Навіщо їм було зайве каміння ніхто не знав. Мішок ставав все важчим і важчим.
Той раб,у якого був новий мішок і діряві сандалі думав: "Як мені погано. Мені,напевно,найважче з усіх. Я такий хороший,я не заслужив. І мішок в мене гарний,але от скільки в ньому каміння,- дуже багато. А от у мого сусіда спереду точно менше каміння. А що як я покладу йому в мішок всього один камінчик. Йому,напевно,не буде тяжко..."
Раб вийняв камінець і поклав у мішок сусіда.
"От гарно. І мені легше,і йому все-одно. Але щось не набагато мені легше. Все залишилось як було. Покладу-но я ще один камінчик."
Раб дістав найбільшого камінця і поклав у мішок сусіда.
"Ти диви,навіть не помітив. Покладу-но ще один."
Так раб переклав майже половину своїх камінців у мішок сусіда,але його тягар ніяк не ставав легшим,навпаки все важчим і важчим. Раб все більше і більше камінців перекладав у мішок сусіда.
Нажаль цей раб не знав,що коли він клав один камінець у мішок сусіда спереду,сусід ззаду клав у його мішок два камінці...
