Німію від напружених думок,
Вмираю від останніх вісток з дому,
Та серце знов пройма електрошок:
"Не час! Cпинись!" - і я виходжу з коми.
"Вмирати добре - як зробив вже все,
Вмирати можна, щось та залишивши,
А просто так вмирати - то пусте!
Сховатись, так нічого й не зробивши."
"Та що робить?" - питаю. "А борись!
Борись зі всім, що так калічить серце,
Борися вперто, кожен день і мить.
Борись! То саме легше - вмерти!
Як не бажаєш дітям зло терпіть,
Коли не хочеш знов у пастку блуду -
Борися! Як на протязі століть
Боролись ті, про котрих кажуть - ЛЮДИ!
Бо сатаністські заклики, як смерч,
Проносяться над грішними світами,
Дахи знімають, голови із плеч -
Цілі міста в обіймах океанів.
Цілі країни у обіймах мук,
Цілі народи у обіймах лиха.
І мовчимо! Не видно навіть рук,
Бо душим дух, аби сидів він тихо.
"Не треба крові!"- кричимо усі -
"Не треба смерті!", хоч самі вмираєм,
А Сатана сміється голосніш
І помирати нам допомогає.
І Божі храми в відчутті біди
Заплакали тривожно образами:
"Моліться, док отруєні плоди
Не з"їли в вас ще доостатку тями!"
Творець сердито дивиться згори:
"Невже ви не второпали, сердешні?
Ви - й є ті воїни супроти Зла орди,
То ваша місія, то борг перед прийдешнім!"
