Мигдаль розкиданий по підлозі...Ти наступаєш на нього і чуєш крик. Кричить світ через твою жорстокість...Байдуже, схаменеться...
Рука торкається довгого волосся, що закрученими пасмами спадало на обличчя. Нічого не видно...Темно... Маленький рух руки - світ відкрився...
Губи синхронно прощаються, ковтаючи мілілітри забрудненого повітря. Хочеться свіжості. Хочеться справжності... Не буде...
В голові туман, як зранку, коли вперше ішла в школу... А зараз все надто складно. Туман став непрохідним...
Хтось стоїть навпроти і сміється... А тобі прикро, лячно і образливо... Ти пришвидшуєш ходьбу, мигдалини кричать...пасма волосся розлітаються... ти хочеш накинутись на незнайомця з шаленою люттю, але зупиняючись за декілька сантиметрів до стіни, розумієш, що то була твоя тінь...
Ти сама смієшся з себе...
Стало огидно...Ти ненавидиш себе... Не навидиш мигдаль..ненавидиш світ...ненавидиш життя.....але любиш...
......любиш такою бути....
P.S. Божевільна...
... а я вже плакати надумала... 
