Сивими ключами від`ячала осінь.
Відболіло листя у лісах давно.
Вже зима вітрами розплітає коси
І стукоче снігом у моє вікно.
Біла хуртовина землю обіймає.
Миготять пушинки – не злічити їх,
А у грубці вітер тужить і співає:
Мабуть, щось про холод і про білий сніг.
Ті зірнички срібні у танку кружляють.
Я крізь шибку бачу їх химерну гру:
То вони додолу раптом опадають,
То, немов на крилах, тягнуться вгору.
Так і ми, мій друже, у життєвім вирі
Часом не знаходим берега свого.
В парі з журавлями линемо у вирій,
Падаєм зірками в пошуках його.
Так і ми, мій друже, вже коли несила,
Хочем відпочити лиш єдину мить.
Хилимось, згорнувши стомленії крила,
Та по хвилі знову тягнемось в блакить…
Сивими ключами відлітають роки.
Вже розквітли мрії у душі давно.
Та, буває часом, чую ніжні кроки –
То дитинство стука у моє вікно…
так легко і ніжно лягають рядки
і голос немов оксамит огортає
дарує тепло і в серці щемить
так міг написати лиш той,хто кохає.
хто любить життя і по ньому іде
піднявшись над буднями-днями...
хто хоче в дитинство на мить повернутись
і слід залишити по-собі піснями...
такі собі миттєві рядочки навіяла ваша пісня))
Та, буває часом, чую ніжні кроки –
молодці
Ціную людей, які не забувають Щасливу Мить Дитинства!!! 
