Ти плачеш. На твому обличчі сльози
Блищать, проте вони солоні та гіркі.
А за вікном одна за одною краплини
Із неба падають, проте вони легкі.
Сумуєш ти – сумує все, що є навколо,
І жаль, що не знаходиш оптимізму ти.
Не відчуваєш ти підтримки тих, хто поруч,
І тільки небо намагається з тобою йти.
Чого ж ти плачеш, тебе спитає небо?
Він же ж не плаче через тебе.
Чого за ним сумуєш день і ніч?
Невже нема нічого іншого або нікого?
Сумуєш ти за тим, чого не було,
За тим, що бачила у мріях ти.
Сумуєш ти за тим, що планувала
І кажеш ти, що доля щастя вкрала.
Ти думаєш, що не будеш уже щаслива,
Ти думаєш, що за вікном назавжди злива.
Ти думаєш: не зможеш ти без нього жити,
Ти думаєш, не зможеш його розлюбити.
Ось так сидиш і сумно дивишся в вікно,
Де дощ на склі портрет його малює.
Ти думаєш, що це вже все, і все одно
Що є довкола тебе інші люди…
Для тебе він один, один – єдиний,
Чарівний, щирий і… щасливий.
Щасливий він десь там, без тебе,
А ти не з ним, розбите твоє серце.
Це розумієш, та проте сумуєш ти.
Сумуєш ти – і світ навколо тебе сірий.
Лиш небо знає, хто би міг тебе спасти.
Але ж він так, без тебе він щасливий.